ГУСІНЬ
Весна – мов казка. Щебет милозвучний,
Трава, тепло, життю радіє все...
А що це там, неначе чорна туча,
Ворушиться, вовтузиться, повзе?
Обсіла гусінь яблуню квітучу
І поїдом гризе.
Дісталась до найдальшого куточка,
Пустошить до пелюстки, до листочка,
Уже воно й не дерево – штурпак...
Неподалік із гілки шпак
Глядить на те захланне плем’я враже
Та й врешті каже:
– Пощо гризеш дотла, бридка личино?
Собі ж на певну гибель, бачить Бог.
Те деревце для тебе – батьківщина,
Якщо йому – кончина,
То і на тебе також прийде здох.
У відповідь шпакові гусінь:
– Лох!
Я їм, бо в мене є на те причина:
Ну дуже вже поживна батьківщина!
Відразу це збагнеш,
Коли хоч трішечки гризнеш.
Оце її, смачненьку, раз вкусила –
Й спинитися несила.
Та й нащо? Ну, з’їмо – нема біди.
Он груша за парканом, бач, яка висока?
На ній і листя, й цвіт, і повно соку –
Переповземо всі туди...
* * *
Так повелося, що найбільше шкоди
Нам завдають захланні верховоди.
Летять – метелики. Мов ангелочки в русі.
А як обсядуть – ненажерна гусінь.
Немає коментарів:
Дописати коментар